Борис Ткач – це людина з великої букви. Це лікар, який своєю діяльністю і щирістю підкорює кожного хмельничанина. Можливо, саме тому з посади нейрохірурга він став керівником департаменту охорони здоров’я Хмельницької міської ради. Далі на ikhmelnychanyn.com.
Нейрохірург – це лікар, у професійні обов’язки якого входить лікування важких форм захворювань і травм нервової системи людини шляхом хірургічного втручання. Точне планування та проведення операцій на головному мозку, хребті, спинному мозку та периферичних нервах вимагають максимальної концентрації нейрохірурга. Кожне рішення має наслідки та має бути прийняте з найвищою відповідальністю. Кожен крок несе ризики, а кожна операція насамперед пов’язана з надіями й страхами пацієнта та його родичів в очікуванні повного одужання.
Тому саме така людина, з сильним характером і непохитною силою волі й повинна займати таке місце.
Борис Ткач – справжній козак
Борис Ткач – справжній козак, який носить довгий оселедець. Саме завдяки зачісці багато пацієнтів і запам’ятали лікаря – нейрохірурга. Борис Ткач вже років десять з цією чуприною ходить. Чуба запустив за покликом душі, без жодних причин. Пацієнти та колеги сприймають його зачіску нормально. З цим чубом він їздив на медичні конференції в Казань, і в Ригу, і там його нормально сприймали. А от як йшов на базар, то там, бувало, і сміються, і пальцями показують, бо дивував зовнішній вигляд.
Борис Ткач має ще кілька вишиванок: традиційно червоно-чорні, і вишиті білим по білому. Є з Івано-Франківська, є й карпатська вишиванка, привезена з Алушти. У нього в родині вишиванки є у всіх. Так що в гості, на весілля, та й взагалі – на будь-які урочистості родина одягає їх.
Перевернуте життя
Це не просто слова людини – патріота, це дійсно людина, яка живе цим. Події, які відбулися у 2014 році перевернули все життя Бориса Ткача. Він не зміг спостерігати за подіями з рідного міста і поїхав до Києва. Ті страхи, які він пережив на Майдані надовго закарбувалися в його пам’яті. Те, що він побачив протягом тижнів, не можна було порівняти з тією роботою з якою він зустрічався віч-на-віч двадцять років.
Борис сам їздив на Майдан з самого початку. Перший раз узяв своїм коштом відпустку на тиждень і поїхав. Потім їздив лише на вихідні. Не як лікар, а як патріот. А коли 18 лютого почалися жахливі події, коли пішли поранені, зрозумів, що його руки там потрібні і залишився.
Звісно, в той час всі об’єдналися як ніколи, Попри погодні умови, місце проживання та емоційне напруження, кожен робив те, що мав робити, для того, щоб зберегти рідну країну.
За три місяці, скільки стояв Майдан, там постійно знаходилися медики. Були лікарі зі всієї України: зі Львова, Києва, Донецька, Дніпропетровська… З Хмельниччини, з тих, з ким йому там довелося спілкуватися, було, як мінімум, чоловік шість. Там він зустрів свого викладача з кафедри хірургії Федора Міщенка. Викладач уже на пенсії, але під час боїв у медпункті Київради надавав пораненим допомогу і вдень, і вночі.
Найстрашніше було пережити той жах, який відбувався поруч, це не нагадувало просто лікарню, де лежать пацієнти та чекали своєї черги на операцію або огляд, тут все відбувається швидко і кожної хвилини рятувалося або втрачалося життя. Звісно, якщо постійно знаходишся в такому стані ти звикаєш до такого, але підсвідомість відштовхує і не хоче це визнавати.
Хоча під час бойових дій просто йшов конвеєр поранених. Напевно, це прозвучить цинічно, але ситуація нагадувала “МакДональдс”. Приносять хворого і кричать: “Хто вільний?!” Борис Ткач перший підіймав руку, щоб допомогти пораненим.
Працювали тоді всі без передиху. Хіба що іноді вночі могли на тих самих столах, на яких оперували, чи просто в кутку на підлозі прилягти на годинку – дві.
Біль і смуток пронизує душу якщо не має змоги врятувати людину, що прагне жити, що ще не створила сім’ю. Споглядаючи на це кров’ю обливається серце і хотілося, щоб час зупинився, так, напевне, думав кожен учасник тих подій.
Але вірою і правдою боронилося те, що так важко нам дісталося і хто як не медики, свідомі патріоти, люди, які люблять свій край і прагнуть до кращого майбутнього, повинні це розуміти. Щирість, завзятість і віра в краще не покидала Бориса Ткача. Саме тому він залишився до кінця.
Різних поранених тоді приносили до операційного столу лікарю і він кожного разу робив все можливе і неможливе для їх порятунку. Адже людське життя є для нього понад усе. Згадуючи ті хвилини перед очима з’являються ті жахливі картини, які ще довго не давали спокою Борису Ткачу.
Найжахливіша картина
Найжахливіша картина, яку запам’ятав нейрохірург облетіла весь світ, на жаль, лікар став свідком цього моменту. Борис ткач став свідком історії, яка облетіла весь Інтернет. Борис Ткач оперував тоді за столом разом з анестезіологом з Тернополя.
Кличуть його і показують на чоловіка, що сидить: років п’ятдесяти. Чоловік тримає в руках пробиту кулями, блакитну каску. Спитавши в чоловіка, що це в нього таке, вони почули відповідь, що це каска його сина.
Виявилося, що його сину, мешканцеві Збаража Тернопільської області було всього 19 років. Батько приїхав, щоб забрати його додому – перепочити на кілька днів. Мали зустрітися о дванадцятій дня, а о десятій хлопець уже лежав на підлозі у вестибюлі готелю “Україна”. Так що батько, як і планував, повіз його додому.
Борис по життю людина дуже стримана, але коли дивився на того чоловіка з каскою в руках, горло так стиснуло, що не міг слова сказати.
Після побаченого і пережитого потрібно тримати себе в руках. На допомогу Борису Ткачу приходить його дружина, яка за спеціальність дитячий невропатолог і може зрозуміти чоловіка як ніхто інший.
Борис Ткач неодноразово наголошував, що головне в таких випадках – зайняти себе чимось. З людьми ще на Майдані працювали психологи. Дуже багато приходило до них з антимайдану. Казали, що серцем вони тут, але їх примушують бути “по той бік”
Слухаючи цю людину не можна навіть уявити, що він пережив у цей момент, адже кожного разу рятуючи чиєсь життя він не беріг своє. Не бачачи ні відпочинку, ні сну він виконував головне своє призначення – рятував людей. Саме така людина, яка взявши відпустку поїхала дарувати й рятувати життя іншим, а не відпочивати десь в Європі та повинна бути взірцем у всій медицині. Людина, яка навіть повернувшись з самого пекла залишилася людиною.
Коли приїхав Борис додому, всі вітали з поверненням і говорили, що він є героєм, на що він завжди відповідав: “Який я герой? Герої ті, хто був у перших рядах”.
