“Від повітря, голоду, вогню та війни збережи нас, Господи!”: таке прохання до неба століттями лунало у храмах Поділля. “Повітря”, або ж “морове повітря” чи чума, у цьому проханні стоїть на першому місці, що свідчить про те, що поширення інфекцій у давні часи вважали страшнішим за війни. Серед призабутих сторінок історії краю – численні смертоносні епідемії, які охоплювали українські землі. Різні інфекції лютували на теренах Поділля впродовж попередніх століть. Але не було серед них страшнішої від чуми. З історичних та архівних джерел відомо, що у період 1510 року по 1812 рік, чума поверталась на Поділля 19 разів. У той час не було ще епідеміологів, вірусологів чи інфекціоністів, навіть прості лікарі й аптекарі були рідкістю. Тому не дивно, що хвороби поширювались з шаленою швидкістю. Далі на ikhmelnychanyn.
Звідки чума прийшла на землі Поділля?
Під назвами “мор” або “повітря” автори історичних хронік позначали різноманітні епідемічні хвороби, особливо ті, що мали наслідками високу смертність. Аж до 18 століття найкращим способом вберегтися від мору називали втечу з земель, які були охоплені епідемією. У період з 1727 року по 1730 рік Річ Посполита страждала від епідемій віспи та тифу. У 1730 році мор було зафіксовано у Польщі, Литві, на Волині та Поділлі. Багато жертв забрала епідемія у період з 1769 року по 1771 рік. Навесні 1769 року морова зараза поширилася Польщею та затихла до зими 1770 року. Натомість того ж року російські війська рознесли інфекцію Поділлям, Україною та Червоною Руссю. 8 серпня 1770 року спалахнула епідемія чуми і продовжувалася до 2 лютого 1771 року. Майже всі жителі Камʼянця-Подільського та половина всього Поділля впали жертвою жорстокої чумної епідемії. У метричних книгах того часу не було жодного запису похорону. Обряди водохрещення були досить рідкісні, а останнє одруження внесене було у книгу 2 серпня, потім йде перерва, і тільки 28 січня 1771 року записи продовжуються. Це теж є підтвердженням страшних подій на Поділлі. Хто міг — тікав у сусідні ліси і гори Медоборські, на валах старої фортеці бродили солдати місцевого гарнізону з блідими і наляканими обличчями. У місті всі крамниці були замкнені, будинки навстіж відчинені, на вулицях розкидані коштовності і предмети розкоші, але ніхто не звертав на них уваги — усіх гнітила думка про близьку смерть. На площах та вулицях люди падали, ніби вражені блискавкою. Неприбрані трупи вільно розкладалися і навіть хижі птахи їх не чіпали. На початку епідемії можна було помітити ще сліди порядку – сім священників приймали сповідь у невиліковно хворих, кілька лікарів надавали медичну допомогу, але ні тих, ні інших зараза не помилувала. У гучному і населеному до того місті оселилася гробова тиша. “Чорна смерть” бродила по вулицях, під її гнітом порвані були всі звʼязки – родинні, духовні, корпоративні. Хворі, залишені усіма, вмирали на самоті. У Меджибожі було шість тисяч жертв, в Ізяславі чотири тисячі, а Дубно втратило вісім тисяч людей. Поблизу Городка на Поділлі було 13 сіл, охоплених “моровим повітрям”, у місті Бар та прилеглих селах налічувалося 12 тисяч померлих. На теренах охоплених мором Волині, Поділля та Брацлавщини нарахували 200 тисяч жертв. В останні дні липня 1797 року мор був перенесений з хутром до містечка Сатанова. Чума лютувала до початку 1799 року.
Як люди оберігались від епідемії чуми?
Для усунення інфекції та захист здорових людей від захворювання у період з 16 по 18 століття намагалися додатково очищати вулиці, зобов’язували населення повідомляти про кожен новий випадок хвороби, а заражених вивозили за межі міст. Для очищення повітря розпалювали вогнища на майданах та вулицях міст, палили сірку, порох, хвойні дерева. Привезені товари утримували та провітрювали у спеціальних приміщеннях за містом. Користуватися речами хворих чи продавати їх забороняли. Будинки, у яких зафіксували хворобу, замикали, їхні двері зазвичай забивали дошками. Померлих внаслідок епідемій засипали лугом, ховали протягом доби та закопували глибше, ніж решту мерців. Тих, хто мусив контактувати з хворими, вбирали в особливий одяг та надавали їм окреме житло. Будинки, де перебували хворі, позначали хрестами. Міста та села під час мору оточували ровами, валами та мурами, брами замикали, а вартові мали право навіть вбити на місці того, хто без дозволу спробував би проникнути всередину.
Карантинні обмеження допомогли подолати чуму
На Поділлі лише наприкінці 18 століття карантин було поставлено в обов’язок муніципальному врядуванню, а згодом почали діяти правила, затвердженні відповідним документом – карантинним статутом. З історичних джерел відомо, що взимку 1797 року у зв’язку з наближенням до міста заразної пошесті, подільський городничий запропонував ввести карантин, облаштувати вартових і застави вдень і вночі на проходах і проїздах до населених пунктів. Це не зовсім сподобалось купцям і торговцям, які втратили будь-яку можливість провозити до міста свої товари. Але вимоги були принципово суворими. Карантинні заходи мали свій результат – наприкінці наступного року загроза епідемії чуми минула.