Український кінематограф – це яскраве, драматичне та часто недооцінене явище світової культури. Його шлях пролягав крізь буремні епохи, ідеологічні тиски, творчі злети та болісні падіння. Від перших несміливих кроків на початку XX століття, через геній Олександра Довженка та унікальність “поетичного кіно”, до сучасних стрічок, що здобувають визнання на престижних міжнародних фестивалях – українське кіно завжди прагнуло говорити власним голосом. Ця історія сповнена імен, які варто знати, та фільмів, які варто бачити. Запрошуємо вас у захопливу подорож світом українського кіно, про це далі на ikhmelnychanyn.com.
Історія українського кінематографа налічує понад століття, і кожен її етап відображає не лише мистецькі пошуки, а й суспільно-політичні реалії країни. Це дзеркало, в якому відбилися надії, трагедії та незламний дух українського народу.
Перші кроки: Зародження кіно в Україні (кінець XIX – початок XX ст.)
Історія кіно на українських землях почалася майже одночасно з його світовою прем’єрою. Вже у 1896 році, лише через рік після першого публічного кінопоказу братів Люм’єр у Парижі, у Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька коротких документальних сюжетів. Він зафільмував “Урочисте перенесення чудотворної Озерянської ікони з Курязького монастиря до Харкова” та “Джигітовку козаків Першого Оренбурзького полку”. Ці плівки, на жаль, вважаються втраченими, але сам факт їх створення свідчить про швидке поширення нового мистецтва.
Перші ігрові стрічки з українською тематикою з’явилися дещо пізніше, переважно в Одесі, яка швидко стала одним із центрів кіновиробництва Російської імперії. У 1907-1910 роках з’являються екранізації популярних українських п’єс, таких як “Наталка Полтавка”, “Наймичка”, “Москаль-чарівник”. Проте, це були переважно спроби перенести театральні постановки на екран, часто з акцентом на етнографічній екзотиці.
Золота доба ВУФКУ та феномен Олександра Довженка (1920-ті – 1930-ті рр.)
Справжній розквіт українського кіно пов’язаний зі створенням у 1922 році Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ). Ця організація, що об’єднала всю кіногалузь республіки – від виробництва до прокату, – за короткий час перетворила Україну на одного з лідерів радянського кінематографа. Одеська та Київська кіностудії стали потужними центрами, де працювали талановиті режисери, сценаристи, оператори та актори.
Період ВУФКУ характеризувався жанровим розмаїттям та сміливими експериментами. Знімалися агітаційні фільми, історичні драми, комедії, екранізації класики. Серед знакових стрічок того часу:
- “Арсенал” (1929) Олександра Довженка
- “Звенигора” (1927) Олександра Довженка
- “Два дні” (1927) Георгія Стабового
- “Нічний візник” (1928) Георгія Тасіна
Однак найяскравішою зіркою цієї епохи, безперечно, став Олександр Довженко. Його фільми “Звенигора”, “Арсенал” та, особливо, “Земля” (1930) увійшли до скарбниці світового кіномистецтва. Довженко створив унікальний поетичний стиль, де реальність перепліталася з метафорою, а епічність поєднувалася з глибоким ліризмом. Його роботи досліджували теми землі, життя, смерті, колективізації, зв’язку людини з природою. “Земля”, попри неоднозначну реакцію радянської критики (фільм навіть тимчасово забороняли), отримала міжнародне визнання і досі вважається одним із найвидатніших німих фільмів усіх часів. Довженко – це не просто режисер, це мислитель, художник, чия творчість визначила вектор розвитку українського кіно на десятиліття вперед.
На жаль, наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років ідеологічний тиск посилився. ВУФКУ було ліквідовано у 1930 році, а кіновиробництво централізовано під контролем Москви. Почалася епоха соціалістичного реалізму, яка суттєво обмежила творчу свободу митців.
Українське кіно у радянський період: “Поетичне кіно” та ідеологічні лещата (1930-ті – 1980-ті рр.)
Після ліквідації ВУФКУ та утвердження соцреалізму український кінематограф вступив у складний період. Багато талановитих митців зазнали репресій, інші були змушені працювати в жорстких ідеологічних рамках. Попри це, навіть у ці часи з’являлися знакові стрічки. У 1930-ті роки Іван Кавалерідзе знімає монументальні “Коліївщина” та “Прометей”, Марк Донськой створює свою знамениту трилогію про Максима Горького на Київській кіностудії.
Під час Другої світової війни українські кінематографісти працювали в евакуації, створюючи патріотичні фільми та кінохроніку. Фільм “Райдуга” Марка Донського (1943), знятий за сценарієм Ванди Василевської, отримав премію “Оскар” як найкращий іноземний фільм (номінація існувала у 1943-1946 роках як почесна нагорода).
Справжнім відродженням та унікальним явищем стало українське “поетичне кіно” 1960-1970-х років. Це була спроба повернутися до метафоричної мови Довженка, поєднати фольклорні мотиви, візуальну експресію та глибокий філософський зміст. Найяскравішими представниками цієї течії були:
- Сергій Параджанов: Його “Тіні забутих предків” (1964) стали світовою сенсацією. Фільм, знятий за повістю Михайла Коцюбинського, вразив багатством візуальних образів, етнографічною точністю та новаторською кіномовою. Це була справжня поема про життя, кохання та смерть гуцулів.
- Юрій Іллєнко: Оператор “Тіней…”, він дебютував як режисер фільмом “Криниця для спраглих” (1965, за сценарієм Івана Драча), який одразу поклали “на полицю” на 22 роки. Його найвідоміша робота – “Білий птах з чорною ознакою” (1971), що здобула головний приз Московського міжнародного кінофестивалю.
- Леонід Осика: Автор стрічок “Камінний хрест” (1968, за новелами Василя Стефаника) та “Захар Беркут” (1971, за повістю Івана Франка), які також вирізнялися особливою візуальною культурою та глибоким психологізмом.
Цей період також подарував нам чудові акторські роботи Івана Миколайчука, який став обличчям та душею “поетичного кіно”. Він зіграв головні ролі у “Тінях забутих предків”, “Білому птасі…”, а також сам зняв фільм “Вавилон XX” (1979).
Поетичне кіно, хоч і здобуло міжнародне визнання, викликало роздратування радянської влади своєю національною самобутністю та відходом від канонів соцреалізму. Параджанова було засуджено, фільми Іллєнка та Осики часто зазнавали цензурних утисків. Ця епоха яскраво демонструє зв’язок кінематографа з іншими сферами культури, зокрема літературою. Багато фільмів були екранізаціями творів класиків, а сценаристами часто виступали провідні літератори того часу, такі як Іван Драч. Цей період перегукується з діяльністю українських митців слова, про яких можна детальніше прочитати у статті “Видатні українські письменники ХХ століття: від «Розстріляного відродження» до шістдесятників”.
Поряд із “поетичним кіно”, в УРСР знімали і фільми інших жанрів: комедії (“За двома зайцями” Віктора Іванова, 1961), дитяче кіно (“Пригоди Електроніка” Костянтина Бромберга, 1979), військові драми (“В бій ідуть тільки “старики”” Леоніда Бикова, 1973), детективи (“Місце зустрічі змінити не можна” Станіслава Говорухіна, 1979 – знятий на Одеській кіностудії).
Кіно незалежної України: Занепад і пошук нового шляху (1990-ті – 2000-ні рр.)
Здобуття Україною незалежності у 1991 році відкрило нові можливості, але водночас поставило перед кінематографом серйозні виклики. Руйнація старої системи фінансування та прокату, економічна криза призвели до різкого скорочення кіновиробництва. 1990-ті роки стали періодом виживання для українського кіно.
Попри скруту, окремі режисери продовжували працювати. Кіра Муратова, яка ще в радянські часи мала репутацію нонконформістки, знімає свої знакові стрічки “Чутливий міліціонер” (1992), “Захоплення” (1994), “Три історії” (1997), “Настроювач” (2004). Юрій Іллєнко створює масштабну історичну драму “Молитва за гетьмана Мазепу” (2001), яка викликала бурхливі дискусії.
Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х з’являється нове покоління режисерів, які намагаються осмислити нові реалії. Олесь Санін знімає “Мамай” (2003) – візуально вишукану стрічку за мотивами українського фольклору, яка стала першим фільмом від України, висунутим на “Оскар” в категорії “Найкращий фільм іноземною мовою”.
Однак загалом цей період характеризувався браком системної державної підтримки, засиллям малобюджетних комерційних проектів (часто російськомовних) та орієнтацією на телевізійний формат. Українське кіно майже зникло з великих екранів.
Нова хвиля: Сучасне українське кіно та фестивальні успіхи (2010-ті – дотепер)
Ситуація почала змінюватися у 2010-х роках. Запровадження нових механізмів державної підтримки (зокрема, через Державне агентство України з питань кіно), активізація міжнародної співпраці та поява нового покоління амбітних режисерів дали старт так званій “Новій хвилі” українського кіно.
Цей період позначений значними успіхами на престижних міжнародних кінофестивалях:
- “Плем’я” (2014) Мирослава Слабошпицького: Унікальний фільм, знятий виключно мовою жестів без субтитрів та закадрового голосу, здобув три нагороди на Тижні критики Каннського кінофестивалю.
- “Донбас” (2018) Сергія Лозниці: Гротескна драма про життя на окупованих територіях отримала приз за найкращу режисуру в програмі “Особливий погляд” Каннського кінофестивалю.
- “Додому” (2019) Нарімана Алієва: Дебютний фільм кримськотатарського режисера про батька та сина, що везуть тіло загиблого старшого сина для поховання в Криму, також був представлений в програмі “Особливий погляд” у Каннах.
- “Атлантида” (2019) Валентина Васяновича: Антиутопія про наслідки війни на Донбасі перемогла в програмі “Горизонти” Венеційського кінофестивалю.
- “Погані дороги” (2020) Наталки Ворожбит: Фільм, що складається з кількох новел про життя людей по обидва боки лінії фронту на Донбасі, отримав нагороду Тижня критики Венеційського кінофестивалю.
- “Стоп-Земля” (2021) Катерини Горностай: Чуттєва драма про життя київських підлітків здобула “Кришталевого ведмедя” юнацького журі програми Generation 14plus Берлінського кінофестивалю.
- “Клондайк” (2022) Марини Ер Горбач: Фільм про родину, яка опиняється в епіцентрі подій напередодні збиття літака MH17, отримав приз за режисуру в конкурсній програмі World Cinema Dramatic фестивалю “Санденс”.
- “Памфір” (2022) Дмитра Сухолиткого-Собчука: Драма з елементами трилера та неонуару, події якої розгортаються на Буковині під час свята Маланки, була представлена у програмі “Двотижневик режисерів” Каннського кінофестивалю.
- “Як там Катя?” (2022) Крістіни Тинькевич: Соціальна драма отримала Спеціальний приз журі Ciné+ та приз за найкращу жіночу роль (Анастасія Карпенко) в програмі “Тиждень критики” Локарнського кінофестивалю.
Сучасне українське кіно вражає жанровим і тематичним розмаїттям: від соціальних драм та воєнних фільмів до комедій (“Мої думки тихі” Антоніо Лукіча, 2019), історичних байопіків (“Заборонений” Романа Бровка, 2019 – про Василя Стуса; “Довбуш” Олеся Саніна, 2023), документалістики (“Зима у вогні” Євгена Афінеєвського, 2015; “20 днів у Маріуполі” Мстислава Чернова, 2023 – володар премії “Оскар” за найкращий документальний фільм). Важливою тенденцією стало осмислення теми російсько-української війни, яка триває з 2014 року.
Повномасштабне вторгнення Росії в лютому 2022 року стало новим трагічним випробуванням для українського кінематографа. Багато митців стали на захист країни, виробництво фільмів ускладнилося. Водночас, тема війни набула ще більшої актуальності, а українські документалісти фіксують події, створюючи важливі свідчення для історії.
Ключові постаті та фільми українського кіно: Таблиця епох
| Період | Ключові режисери | Знакові фільми | Особливості |
|---|---|---|---|
| Зародження (до 1922) | Альфред Федецький, Данило Сахненко | (документальні хроніки), “Наталка Полтавка” (ранні екранізації) | Перші кінозйомки, екранізації театральних п’єс. |
| ВУФКУ (1922-1930) | Олександр Довженко, Дзиґа Вертов, Георгій Стабовий | “Земля”, “Арсенал”, “Людина з кіноапаратом” (знятий в Україні), “Два дні” | Розквіт німого кіно, авангардні пошуки, становлення Довженка. |
| Радянський період (1930-1991) | Ігор Савченко, Марк Донськой, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Леонід Биков, Кіра Муратова | “Тіні забутих предків”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Камінний хрест”, “В бій ідуть тільки “старики””, “Короткі зустрічі” | Соцреалізм, “поетичне кіно”, цензура, окремі жанрові успіхи. |
| Незалежність (1991-2010) | Кіра Муратова, Юрій Іллєнко, Олесь Санін | “Чутливий міліціонер”, “Молитва за гетьмана Мазепу”, “Мамай”, “Настроювач” | Криза виробництва, пошук ідентичності, перші міжнародні висунення. |
| Нова хвиля (з 2010) | Мирослав Слабошпицький, Сергій Лозниця, Валентин Васянович, Наталка Ворожбит, Наріман Алієв, Антоніо Лукіч, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Мстислав Чернов | “Плем’я”, “Донбас”, “Атлантида”, “Погані дороги”, “Додому”, “Мої думки тихі”, “Памфір”, “20 днів у Маріуполі” | Відродження, державна підтримка, фестивальні успіхи, тематичне розмаїття, осмислення війни. |
Замість висновку: Майбутнє українського кіно
Історія українського кінематографу – це синусоїда злетів і падінь, часів розквіту та періодів занепаду. Попри всі випробування – ідеологічний тиск, економічні кризи, війну – українське кіно вистояло і продовжує розвиватися. Воно навчилося говорити сучасним, актуальним голосом, здобувати визнання у світі та знаходити свого глядача.
Сучасне покоління українських кінематографістів демонструє талант, сміливість та глибоке розуміння контексту. Їхні роботи порушують гострі соціальні теми, досліджують національну ідентичність, фіксують історичні події та просто розповідають захопливі людські історії. Майбутнє українського кіно, безумовно, пов’язане з перемогою України у війні та подальшою інтеграцією в європейський культурний простір. Є всі підстави вважати, що попереду нас чекає ще багато яскравих відкриттів та визначних стрічок, зроблених в Україні.