6 Липня 2022

Історія переселенки про життя біля лінії фронту

Related

Традиції та звичаї Хмельницької області

Хмельниччина багата своєю унікальною історією. Історичні події вплинули на...

Історія життя хмельницького скульптора Миколи Мазура

Хмельниччина дивовижний регіон. Тут багато пам'яток архітектури, красиві природні...

Чим найчастіше хворіють хмельничани влітку

На вулиці спека, а ви з температурою… Знайома ситуація?...

Великодні традиції на Проскурівщині 

Великдень — улюблене свято українців. Це головне свято у...

Фірмові страви Хмельницької області

Їжа відіграє важливу роль у житті людини. Що не...

Share

Другий місяць війни, страждань, болю, сліз. Кожен день душа рветься на шматки від новин, які ми читаємо у ЗМІ, соціальних мережах. У Хмельницький переїхало близько тридцяти тисяч внутрішніх переселенців. В основному, це люди, які тікали від обстрілів з Бучі, Ірпеня, Харькова, Києва, Маріуполя. І сьогодні ми опублікуємо розповідь переселенки Наталії (ім’я змінено на прохання жінки), яка з Бучанського району переїхала у місто Хмельницький. Більше на сайті ikhmelnychanyn.com.

Сирен не було

За інформацією сайту Всім перший місяць війни жінка з чоловіком та двома доньками перебували у себе вдома, у селі Бучанського району. Село не було під окупацією, але постійно знаходилося під обстрілами. Чоловік Наталії ветеран афганської війни, тому пішов у тероборону, навчати хлопців. Його майже не було вдома. Тому жінка під час обстрілів ховалася у погребі з дітьми. У погребі було погане освітлення, тому діти до цього часу бояться темряви.

 У селі сирен не було чути, дізнавалися про повітряні тривоги через соціальні мережі. 

Жінка зазначає, що після двох тижнів вибухів психіка не витримує напруження. Як результат цього Наталя заснула та навіть не чула, як бомбили населений пункт. 

За словами жінки в перші дні війни  були зачинені магазини та аптеки. У Макарові розбомбили пекарню, тому люди залишилися без хліба. Їм привозили заморожений хліб, який Наталя кидала в морозильну камеру, а потім підігрівала. Продавчиня в магазині знала скільки сімей залишилося в селі та ділила залишки продуктів на всіх. Аналогічно робила і фельдшерка з ліками. А наші хлопці з ЗСУ ділилися з цивільними водою.

Мати та брат Наталії жили в окупації

Мама та брат жінки місць жили під окупацією в селі Михайлівці-Рубежівці. У населеному пункті не було світла, газу, інтернету. Тому мати Наталії готувала їсти вночі в буржуйці. Річ у тім, що якби окупанти побачили б дим, зруйнували будинок, а вночі диму не видно.

Також жінка розповідає, що снаряд впав у п’яти метрах від материної хати. Але, на щастя, він не розірвався. 

За словами жінки, якщо кадирівці заходять в будинок, то живих не залишають. Багато дітей на окупованих територіях залишилися сиротами. Їхніх батьків або вбивали або вони зникли безвісті. 

Наталя разом з дітьми виїхала з села коли дізналися, що російська армія планує знову наступати на Київ. Жінка розуміла, що якщо ворожа армія захопить село, то будуть вбивати мирних та мародерити. Вирішили поїхати до родичів у Хмельницький. Наталія була здивована, що в нашому обласному центрі зовсім інше життя. Тут тихо та безпечно. Єдине – чути звуки сирен, яких не було чути у їхньому населеному пункті. 

Жорстока війна у 21 столітті у центрі Європи. У це важко повірити, але такі реалії. Дуже хочеться вірити, що скоро ця війна закінчиться і наші діти,  більше не будуть чути сирен, вибухів, зруйнованих будинків. Миру всім нам!