Допомога при пологах завжди вважалась благою справою. Здавна цю роботу виконували повивальні бабки або, як їх ще називали, повитухи. Спочатку умінням займатися повивальною справою володіли лише окремі жінки. Свої знання вони передавали з покоління в покоління і закріплювали на практиці. У кожному селі існували свої шановані серед людей баби-повитухи. Таку назву вони одержали від слова “повивати”, що означало огорнути або закутати у пелюшки дитину, а зверху ще пов’язати повивальником – широкою стрічкою, щоб ручки й ніжки маляти лежали спокійно. Як правило, повитухи мали великий досвід допомоги при пологах, надавали її виключно вдома, і тому місцеве населення майже завжди зверталося до їх послуг. Лише у середині 18 століття держава вирішила взяти під контроль діяльність повитух. Далі на ikhmelnychanyn.
З чого розпочався розвиток акушерства на Поділлі?
До половини 17 століття гінекологія на Поділлі не мала особливих успіхів, оскільки, за звичаєм, акушерство, а з ним все, що стосувалося патології жіночої статевої сфери, було зосереджено у руках повитух. На кінець 18 століття нагальною стала необхідність певним чином унормувати діяльність повитух, які на той час не мали не те щоб медичної освіти, але були здебільшого навіть неписемними, врегулювати загальні правила, обовʼязки та відповідальність за їхні дії. У середині 18 століття у Москві та Петербурзі почали запроваджувати систему професійних повитух. У 1754 році старший лікар медичної канцелярії П. Кондоїді рекомендував прийняти закон про відкриття повивальних шкіл. Першочергово було зібрано відомості про усіх повитух, щоб взяти під контроль їхню діяльність. Закон суворо обмежував права й регламентував дії повитух. Значна увага приділялася не тільки професійним, а й моральним якостям. Бабка-повитуха повинна була мати добру поведінку, бути скромною і тверезою. Крім того, “бабки-повитухи повинні мати при собі помічниць, але їх без себе до пологів не допускати, поки не отримають свідоцтва”. Кожна учениця повивального мистецтва повинна була знати грамоту, не бути молодшою вісімнадцяти років, ні старшою тридцяти років. Повитуха повинна була звітувати і вчасно подавати інформацію про цікаві випадки. Оскільки лікарі-чоловіки не мали жодних шансів бути на пологах, то обовʼязок повитухи був пояснити акушеру, або лікарю все, що відбувалося, і те що він накаже, вона повинна з точністю виконувати.
Коли зʼявились перші підручники з акушерської справи?
На другу половину 19 століття припадає початок та бурхливий розвиток медичної освіти та науки на теренах України. На початковому етапі у навчальному процесі використовувались підручники та посібники переважно німецьких, рідше французьких авторів. У другій половині 16 століття зʼявився систематичний посібник з вивчення жіночих хвороб, який попри усі його недоліки, зберігав почесне місце на полицях медиків ще кілька століть. Лікарі навчалися за підручниками, які надходили з-за кордону, і суворо дотримувались тих чи інших авторитетів. Що стосувалося розвитку акушерства на Поділлі, то до 19 століття дипломованих акушерів взагалі не було. Деяке покращення акушерської допомоги населенню настало від середини 19 століття. У 1861 році у Подільській губернії вже нараховувалося 24 акушерки, але виконували вони свою службу лише у містах і для багатих породіль. У селах же пологи продовжували приймати повитухи. Лише після відкриття у 1876 році при Кам’янець-Подільській губернській лікарні повивальної школи, яка згодом стала називатися фельдшерсько-акушерською, подільська медицина почала поповнюватися фахівцями. До речі, на всю величезну Російську імперію існувало тоді всього 25 повивальних шкіл. З українських міст, крім Камʼянця-Подільського, такі школи мали тільки Харків, Херсон і Чернігів.
Як у Камʼянці-Подільському функціонувала повивальна школа?
У 1876 році на території губернської лікарні було збудовано двоповерхову повивальну школу, в якій виділили кімнату під пологове відділення на 10 ліжок, інші кімнати були відведені для проживання учениць і для проведення практичних занять. Директором і, одночасно, викладачем акушерства був призначений лікар Едуард Дерінг. Другим керівником повивальної школи була старша акушерка, яка повинна була стежити за успішністю учениць і порядком. Перший набір був з 20 дівчат, з яких до випуску дійшло лише 7. Згодом кількість учениць поступово збільшувалась, й в окремі роки сягала 35 осіб. Цікавим був процес зарахування до школи: дівчата подавали заяву з мотивами свого бажання щодо вступу, батьки або опікуни повинні були дати свою згоду на навчання. Коли директор школи отримував ці документи, дізнавався про соціальне становище дівчини та її поведінку. При відсутності негативних даних вона допускалась до конкурсних екзаменів. Якщо абітурієнтка була одружена, то згоду на навчання давав її чоловік. Без цього дозволу жінка не мала права на навчання і її негайно відраховували зі школи. Далі йшло навчання. Дворічна програма включала наступні предмети: Закон Божий, російську мову, арифметику, курс родопомічного мистецтва, анатомію і фізіологію жіночої полової сфери, фармакологію, гігієну й знання про сифіліс. Практику дівчата проходили у створеному при школі пологовому відділенню – кожна учениця чергувала на посту акушерки та виконувала обовʼязки повивальної бабки. Після закінчення курсу навчання випускницям видавали свідоцтво і надавали звання “Повивальна бабка ІІ ступеня”. При цьому вихованки, згідно зі статутом школи, повинні були обовʼязково відпрацювати 4,5 роки за місцем призначення.
Що змінилось на початку 20 століття?
На початку 20 століття постало питання підняття рівня знань учениць повивальної школи та створення більш кваліфікованого медичного закладу. У 1905 році повивальну школу перетворили у фельдшерсько-акушерську. Було затверджено новий статут і програму навчання. За новим статутом у школу приймалися дівчата, які мали освіту не менше чотирьох класів гімназії або інших навчальних закладів. У 1912 році на території лікарні земство збудувало пологовий будинок на 15 ліжок, який відповідав усім санітарно-гігієнічним нормам того часу та став новою навчальною базою школи. Набирали вже до 70 учениць. Випускниць призначали на посаду “повітової повивальної бабки ІІ ступеня”. З початком Першої світової війни усіх учениць відправили до воєнних шпиталів для роботи сестрами милосердя, а згодом фельдшерсько-акушерська школа припинила своє існування. Лише у 1923 році у Кам’янці-Подільському була відновлена медична освіта: при міській лікарні відкрили дворічні медичні курси. У 1930 році при Камʼянець-Подільській міській лікарні був відкритий медичний технікум. Перший випуск студентів технікуму відбувся у 1933 році. З 1935 року технікум був перетворений на фельдшерсько-акушерську школу, яка проіснувала до липня 1941 року, коли місто окупували німецько-фашистські війська. З початком Другої світової війни велику кількість викладачів і випускників мобілізували до армії. Під час окупації лікарня і фельдшерсько-акушерська школа прийшли у занепад. Після визволення міста від німецько-фашистських загарбників восени 1944 року відбувся перший післявоєнний набір студентів до фельдшерсько-акушерської школи. У 1954 році школу перейменували на медичне училище. Один з найстаріших медичних навчальних закладів країни за роки свого існування підготував понад 10 тисяч спеціалістів, які працювали і працюють на варті охорони здоровʼя населення України.
