Творчий доробок художника Якима Левича постає не лише як одне з найунікальніших явищ українського мистецтва, а й відображає події та емоції людей тих часів. Це пов’язано з тим, що роботи художника створювались у переломний момент вітчизняної історії — період “відлиги” 1950–1960-х років. Лише після розпаду Радянського Союзу картини художника побачив український та світовий глядач. У 21 столітті роботи митця зберігаються у колекціях Національного художнього музею України, Київського історичного музею, Камʼянець-Подільського художнього музею та музеїв у Сполучених Штатах Америки. Далі на ikhmelnychanyn.
Творче бачення художника не збігалось з ідеологічними канонами мистецтва
Яким Левич народився у 1933 році у Камʼянці-Подільському і за кілька років разом з родиною переїхав до Києва. Навчався у художній школі імені Тараса Шевченка та на живописному факультеті Київського державного художнього музею. Його студентські роки стали однією з легенд Києва завдяки постійним “покаранням”. Яскрава авторська особистість митця стикалася з суворою догмою офіційного мистецтва. Його навчання та наступні роки були, як і для більшості покоління 60-х років 20 століття, важким часом для вступу на мистецький шлях, який передбачав переоцінку мистецької позиції та морально-етичних засад творчості. Це включає повернення вільного та необмеженого естетичного судження та безкорисливої любові до мистецтва, якою митці продовжували жити, незалежно від офіційних замовлень чи виставок.
Мистецтвознавці відзначають особливу художню мову картин Левича
На неофіційній художній сцені ще з 1960-х років найвище цінувалась приватність. У мистецтві домінували камерні й не вельми пафосні речі. Це опозиція до соцреалізму з його манією велетенських форматів і пишнотою тематичних картин. Тоді течія отримала назву “тихий живопис” і набула особливого значення після закінчення епохи лібералізму та “відлиги”. Це період чергового посилення бюрократичного тиску і надмірної задухи. В “іншому” мистецтві панують індивідуалістські практики, простежується відчутна регіональна роздробленість.
Ранні роботи Якима Левича відображають складний період, коли він шукав свій власний шлях у мистецтві. Деякі з його картин, повністю виконані у “громадському дусі”, здобули велике визнання і широко експонувалися, поставивши молодого художника в один ряд “майстрів тематичного живопису”. Він став членом Національної спілки художників України. На початку 1960-х років працював графіком та ілюстратором дитячої літератури у видавництві “Веселка”. А з 1974 року обіймав посаду головного художнього редактора журналу “Малятко”. У 1970-ті роки ілюстрував дитячі повісті Григора Тютюнника.
Еволюція творчості Левича характерна для покоління шістдесятників, яке в умовах кризи соцреалізму шукало можливостей для мистецького самопрояву. Ранні роботи художника написані у дусі радянських тематичних картин. Однак паралельно з цими роботами, він почав писати зовсім інші твори, особливості яких визначили його подальшу долю і статус у мистецтві. У середині 1950-х років він розробив власну концепцію живопису, що поєднує жанровість сюжетного мотиву з багатошаровим тональним кольорописом та ускладненою живописною просторовістю. Підкреслено авторську манеру, метафоричну образність та коло сюжетів, далеких від соцреалістичної тематики, спричинили “неофіційний” статус художника. Основоположним і програмним твором став “Трамвайчик”, написаний 1959 року. У цій роботі важливий не сюжет, а образне бачення художника. Він порушує доповідь певним “поворотом дії” і не дозволяє картині бути однозначною. Також Яким Левич є автором скульптурних рельєфів пам’ятного знака “Менора” у Бабиному Яру у Києві.
До початку 1990-х років роботи Якима Левича не були представлені на жодній виставці
На початку 1970-х років індивідуальна система художника складається остаточно. Картини стають світлішими, більш різноманітними за кольоровими сполученнями. Але загальний підхід залишається незмінним: не відмовляючись від сюжетів, які зображують прості побутові сцени з життя міста та пейзажі околиць, він водночас зосереджується на кольорово-просторових проблемах, особливостях самого живопису як “кольору у просторі”. Він створює власний світ. Ретельно відбираючи сюжетні мотиви для своїх творів, він пише їх довго і багаторазово, повертаючись до улюблених сцен, наче уточнюючи, доповнюючи, кожного разу по-іншому акцентуючи їхні художні інтонації. “Гість”, “Шлагбаум”, “Київський похорон”, “Маляри”, “Мілітарний пейзаж”, “Луг”, “Стара, що годує птахів”, “Старі та собаки” — невеличкі новели, позначені тим особливим художнім баченням, що вміє розгледіти важливе та значуще у найпростішому та звичайному, пройняті особливим станом зосередженості, легкої іронії та смутку. Певний конфлікт між сюжетом і живописом визначає особливість творів Якима Левича, їхню дивну багатошарову образність, художній зміст, у “прочитуванні” якого важливим стає погляд глядача.
Проте одночасно у картинах художника наче уточнюється одна з наскрізних тенденцій вітчизняного мистецтва 20 століття, позначена дослідниками як “відхід та зникнення”, що відбиває особливе відчуття дійсності, де “реальний світ постійно підозрюється у нереальності, звинувачується в обмані, у лицемірстві”. У роки незалежності твори Якима Левича експонувалися на десяти персональних виставках.
