Християнська віра є основою духовності та культури українського народу. Багато історичних подій, у тому числі і трагічних, “бачили” культові споруди. Тепер духовні памʼятки стають життєдайним джерелом відродження народу та являють собою величезну цінність для українців та їх нащадків. Особливо важливим на шляху до становлення європейської нації із розвиненою культурою – є збереження храмів, як духовної першооснови українського суспільства. У селі Пільний Олексинець знають та шанують духовну спадщину своїх предків, осмислюють її у нерозривному звʼязку з історією. Далі на ikhmelnychanyn.
Історія храму бере свій початок ще з 1798 року
Сучасний храм бере свій початок із церкви святого Архистратига Михаїла, який у 1798 році був переобладнаний з недобудованого католицького костьолу. Тут знаходилась ікона Святителя Миколая. Згідно з переказами, ця ікона раніше перебувала у будинку благочестивого Івана Дузя. Коли у 1797 році ікона почала сльозоточити, її передали у храм.
Водночас існувала стара деревʼяна церква, в яку і перенесли ікону. У 1794 році уніатським священником був Василь Білявський, який не бажаючи приєднатися до православʼя, виїхав в Австрію, але інший уніатський священник – Федір Васиневич приєднався до православʼя. Церква мала садибу на 1 десятину землі і 32 десятини орної землі. Церковноприходська школа відкрита у 1866 році священником Григорієм Ковалевським. У приході була також школа для дівчаток.
Радянська влада проводила ревізію майна церкви та згодом її закрила
Після приходу до влади більшовиків ставлення до релігії кардинально змінилося. Радянський уряд ухвалив низку декретів і постанов, спрямованих на обмеження прав церкви. Найважливішим з них став Декрет Народного комісаріату від 23 січня 1918 року “Про відокремлення церкви від держави, школи від церкви”. Усі банківські рахунки релігійних організацій було закрито, а викладання релігійних вірувань було заборонено в усіх державних і приватних навчальних закладах. Ці дії влади спричинили конфлікт між церквами, вірянами та владою.
У Пільному Олексинці у 1921 році парафіяни церкви звернулися до влади з клопотанням і списком імен, щоб зареєструвати релігійну громаду. Громада відповідала за збереження церковного майна, яке було визнано “народним”, але фактично було державною власністю. Посади у громаді були виборними. Усі питання вирішувалися радою громади, члени якої обиралися загальними зборами. Усе церковне майно піддавалося ревізії та інвентаризації. Доходи і витрати церкви суворо контролювалися і регулювалися. У 1922 році частина церковних запасів була конфіскована. Усі цінні речі були конфісковані на користь держави. Церква щорічно сплачувала податок до державної скарбниці. У 1933 році храм закрили і розібрали, а на його місці збудували школу. Священника Яніцького заарештували і розстріляли. Після цього у селі до 1995 року церкви не було.
Лише у 90-х роках 20 століття селяни мали змогу відбудувати церкву
У 1990 році на сході села, люди вирішили побудувати церкву. Місцевий житель Григорій Петрович Бігняк – найбільше переймався цим питанням. Разом з односелицею Лідією Афанасіївною Кокізюк – інженером-архітектором за освітою, зробили ескіз малюнка майбутньої церкви, а потім і виготовили план будови. Згодом, за підтримки і активної участі деяких односельчан, Григорій Бігняк їздив у різні церковні структури, щоб започаткувати і отримати благословення у Київському патріархаті Української православної церкви єпископом Ніфонтом. Першим настоятелем храму був Роман Величко, а Григорія Бігняка обрали старостою.
Жителі села надавали свої кошти для закупівлі будматеріалів та багато працювали самі на будівництві храму. Вагомий внесок у будівництво храму вніс сільський голова Вандоляк В. Л., який організовував сільську громаду до робіт, шукав спонсорів та благодійників. Значну спонсорську допомогу надали вихідці з рідного села: брати Олександр Вікторович та Василь Вікторович Чемеси. Пʼять років Григорій Бігняк, Крамарський Віктор, Зубар Анатолій та багато інших безоплатно працювали щодня на будівництві.
Коли церква була збудована і відкрита, настоятелем церкви були: у період з 1999 року по 2006 рік – Іван Біньковський, у період з 2006 року по 2010 рік – священник Микола Кибалюк, з 2010 року – священник Андрій Шумило. Завдяки спільним зусиллям у 1995 році у селі Пільний Олексинець відкрила свої двері для парафіян церква святих апостолів Петра і Павла УПЦ. Сільська громада у період з 2010 року по 2018 рік газифікувала церкву, демонтувала старі вікна і вставила пластикові, викопала криницю. У 2019 році на території церкви покладена бруківка. Чоловіки та юнаки села долучилися до толоки. Згодом храм було пофарбовано ззовні. Тема церковного питання для мешканців Пільного Олексинця в останні роки постає у новому ракурсі. Після подій 2014 року, більшість вірян почали неоднозначно ставитись до Московського патріархату. Мешканці села активно підтримують Православну церкву України.