Людство здавна потерпало від епідемій, тривалий час не могло протистояти високій смертності, яка подеколи сягала 90% мешканців охопленого заразою регіону. Причому кожна історична доба мала власну епідемію. Здебільшого масові захворювання мали невиразну клінічну картину, тому практично до 1850-х років лікарі не могли їх чітко діагностувати. Лише наприкінці 19 століття з’явилася більш-менш стала їх систематизація. У середині 1860-х років лікарі-практики схилялися до думки, що поширенню хвороб сприяє стан атмосфери, різкі зміни у погоді та її нестабільність. Далі на ikhmelnychanyn.
Які хвороби були найнебезпечнішими у період з 18 по 20 століття?
Найдавнішою хворобою вважається натуральна віспа. Оскільки дорослі мали довічний імунітет, то жертвами захворювання ставали переважно неповнолітні. У Російській імперії від віспи помирала кожна сьома дитина. У 18 столітті дієвим засобом проти віспи вважалася варіоляція. Це введення рідини з віспяних пухирців хворого під шкіру іншій людині, що викликало легкий перебіг захворювання. Варіоляція використовувалася до запровадження вакцинації. Поступово щеплення в обов’язковому порядку почали робити відразу після народження дитини. У Російській імперії практику вакцинації узаконив указ “Про розповсюдження щеплення коров’ячої віспи” від 1811 року. Чи не кожного століття Європою “йшла” чума. Хвороба вражала легені і лімфу, що призводило до збільшення лімфатичних вузлів – бубонів. Від неї вимирали цілі села та міста.
Перші щеплення проти віспи почали робити ще на початку 19 століття
Не дивлячись на те, що перші щеплення проти віспи було проведено ще в 1801 році, проте поширення цього явища залишалося вкрай незадовільним. У 1824 році із загальної кількості дітей 253 тисяч, яким потрібно було провести щеплення, було проведено щеплення тільки 40 468 дітям. При цьому реєстрація дітей, яким не було проведено щеплення, не велась. У результаті захворюваність на віспу була високою. У “Звіті” за 1861 рік лікар Ю. Роллє писав: “Оспа похищает у нас детей наполовину”. Усіх хворих “різного роду хворобами, що користувались лікарською допомогою як в лікарнях, так і поза лікарнями – у лікарів” у 1890 році у губернії було 288 659 осіб, з них померло 14 806 осіб. Тобто, відсоток захворюваності у губернії – 11%, а відсоток смертності – 5,1%. За цей рік на віспу хворіло 495 осіб, з них померло 242 особи, тобто 16,2% – смертність. У 1890 році усі епідемічні хвороби ділились на три групи: хвороби, що вражають здебільшого дитячий вік, хвороби, якими частіше хворіють у зрілому віці та хвороби, що однаково вражають як чоловіків, так і жінок. Віспа “входила” у першу групу хвороб, тобто хвороби, якими частіше хворіли діти. Питання профілактики захворюваності у Подільській губернії було відомо у Петербурзі. Там було видано указ, що стосується проблеми. У ньому визначено, що лікарі повинні були контролювати справу віспощеплення, вести довідники та звітувати кожен місяць про хід віспощеплення. Ці відомості велись з величезною дисциплінованістю. Збереглись рапорти щодо віспощеплення, наприклад, список селянських дітей, поіменно, де вказано прізвище і час, коли прищеплено віспу Чечельницького помістя, всього 54 дитини. Цей звіт було складено 15 січня 1845 року. У Літинському повіті зроблено щеплення 107 дітям за цей період. Дещо активніше проходило віспощеплення у міській зоні. Згідно з інформацією звітів камʼянецьких міських лікарів за першу половину 1848 року було проведено щеплення 669 дітям.
Які проблеми стояли на заваді масового віспощеплення?
У той час, щоб організувати систему віспощеплення, потрібно було перебороти ряд проблем, що стояли на заваді. Потрібна була достатня кількість лікарів, медичних працівників, щоб проводити віспощеплення. У реальності спеціалістів не вистачало навіть для надання невідкладної допомоги, особливо це було відчутно у повітах, у сільській місцевості, оскільки основна кількість лікарів була зосереджена у містах. У 1832 році у Подільській губернії було вже 289 віспощеплювачів, у 1865 році – 662 особи, а станом на 1867 рік у губернії нараховувалося вже 649 лікарів, які щеплювали людей. Також необхідно було ще організувати доставлення матеріалу для щеплення та організувати виробництво вакцини. У 1887 році товариством подільських лікарів за безпосередньої ініціативи Ю. Роллє у Камʼянці-Подільському було організовано віспощеплювальний інститут, який постачав детрином не тільки Подільську, але й інші губернії Росії. Були створені віспельні комітети, що координували роботу на місцях. Велась чітка звітність щодо віспощеплення. У епідемію у період з 1830 року по 1831 рік за далеко неповними даними захворіло на холеру 26 тисяч українців. При цьому летальність досягла високих цифр і коливалась у різних повітах від 20% до 74%. Ще з більшою силою розгорілась епідемія у період з 1847 року по 1848 рік. Всього тоді захворіло за офіційними даними 78 408 осіб, померло з них 29 448 осіб, що складало 37,5%. Наступний спалах холери відбувався до 1855 року з загальною кількістю хворих 5 608 чоловік – летальність 56%. Офіційно зареєстрований перший випадок холери у 1892 році констатовано у Літинському повіті. Холера була занесена солдатом, що повертався з Рязанської губернії. З цього часу холера почала зʼявлятися поступово і в інших повітах губернії. Найбільший відсоток захворюваності і смертності зафіксовано у сільських поселеннях, що можна пояснити низьким санітарним рівнем населення та низьким рівнем медичного обслуговування у сільській місцевості. А той факт, що була різна смертність у різних повітах, можна пояснити різним рівнем медичного обслуговування, віддаленістю від міст, де могли б надати кваліфіковану допомогу.
Які заходи приймались губернською владою щодо нерозповсюдження епідемії?
Згідно з численними рішеннями та постановами повітовим комітетом охорони здоровʼя, “пропонувалось опікуватись оздоровленням населених пунктів”. Все це опікунство було переважно тільки теоретичним. У кожному повіті були організовані виконавчі комісії, повіти було розділено на лікарські дільниці, відповідно кількості лікарів. Що стосується матеріальних засобів, необхідних для боротьби з епідемією, то уже при появі перших випадків холери стало ясно, що грошові витрати значно перевищують виділені для цього фонди, про що свідчать сама ж губернська влада. Тоді всього було зібрано 126 965 рублів 14 копійок. Навіть з урахуванням того, що купівельна спроможність російського рубля була потужною, очевидно, що цієї суми недостатньо. Але і ці гроші часто використовувались неефективно, іноді просто розкрадались, вони використовувались без належного контролю, про це йдеться у звітах губернської адміністрації. Тож не дивлячись на деякі кроки щодо боротьби з холерою, губернська адміністрація виявилась неспроможною протидіяти розвитку епідемій. Епідемії холери то з більшою, то з меншою силою вражали Подільську губернію і в наступні роки. Але вся протихолерна діяльність губернської управи зводилась виключно до поліційно-карантинних заходів. Вкрай мала кількість медичного персоналу, убога сітка лікарень у містах і повна відсутність їх у селах обумовлювали швидкий розвиток епідемії та високу летальність.
