Весільна обрядовість українців Поділля – складова загальноукраїнської святково-обрядової культури зі спільними закономірностями та водночас регіональними і локальними рисами. Впродовж минулого століття весільна обрядовість зазнала трансформації: втратились різні складові та зʼявлялися інновації. Водночас весільна традиція Поділля зберігає реліктові явища. Далі на ikhmelnychanyn.
Сватання молодих
Весільна обрядовість на Поділлі, подібно до весільних звичаїв інших словʼянських народів, починалася зі старостів або сватання. Сватати дівчину хлопець йшов разом із родичами – це були старші чоловіки, куми або інші родичі, та з молодим товаришем – боярином або сватом. За експедиційними матеріалами, розрізняли мале та велике сватання. У великому сватанні участь брали ще й хрещені батьки молодого. Обовʼязково кількість учасників мала бути непарною для вдалого сватання. Сватачів дівчини в одних районах області називали свати, в інших – старости. З середини минулого століття обряд сватання зазнав певних трансформацій, а саме: збільшилась кількість старостів, а саме повʼязування здійснювали вже після пригощання. Колір хустки, якою вʼязали молодого, переважно був білий. Також невіддільним атрибутом на сватанні було використання хліба як ознаки згоди на шлюб та проведення з ним певних обрядодій. Хліб, який принесли старости на сватання, за традицією потрібно було зʼїсти. На сватанні домовлялися про час та місце проведення весілля, кількість запрошених гостей та інші витрати. У селах Красилівського району на Хмельниччині після сватання дівчина вважалася зарученою. Вона вже не мала права йти за дружку на весілля, але на гуляння ще могла ходити.
Весільні оглядини та заручини
Традиційно після сватання відбувались оглядини, які завжди проходили у домі нареченого, де його батьки прагнули показати свою заможність та господарність, оскільки зазвичай після весілля дружина переходила жити до чоловіка.
Наступним передвесільним етапом є заручини. Очевидно, сама назва походить від проведення обрядодії – зʼєднання рук, що була головною в обряді та за народними звичаями набирала юридичної сили. Заручини були найважливішим обрядовим дійством передвесільного етапу і в деяких селах області називались ще “малим весіллям”. Тоді дівчина дарувала хустку молодому. Потім цією хусткою повʼязували молодим руки і садили на кожух.
Наступним передвесільним етапом є запрошення на весілля. На більшій частині території Поділля побутувала форма запрошення на весілля, коли молоді запрошують на свято особисто, менш поширеним є запрошення листівками. Запрошувати на весілля намагалися за тиждень, дотримуючись певних заборон: обовʼязково запрошували у хаті, а не на вулиці, про це свідчить і народна мудрість: “Просили на дорозі, щоб не були на порозі”.
Головний атрибут свята
Коровай – один з найголовніших атрибутів, який побутує у всіх словʼянських народів. На Поділлі коровай уособлює традиційну весільну лінію – продовження роду, багатодітності молодої сімʼї, міцності шлюбного єднання. Це проявляється у прикрашанні короваю зверху шишками, качечками, парними голубами, “вареничками”, у виділенні молодим центральної шишки. При виготовленні та випіканні короваю дотримувались чітких обрядодій, вибирали певний день тижня. Найчастіше це був четвер. Замішували коровай спеціально запрошені для цього жінки, які приносили з собою борошно, яйця, цукор. Місили тісто та випікали хліб обов’язково з піснею. Щоб тісто добре підійшло, його у ночвах клали на велику м’яку подушку. Весільна мати додавала у підошву короваю колоски, щоб молоді жили щасливо, і монети – на знак достатку. Існувало повір’я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, а тріснутий віщує розлучення. Коли вже коровай всадили в піч, жінки мили руки і виливали воду під солодку вишню чи яблуню, щоб у молодих життя було солодким. Люди вірили, що вода з короваю наділена силою, яка могла впливати на щастя молодих.
Виряджання до шлюбу
Весілля починалося, коли молодий їхав по наречену. Для цього йому потрібно було запастися “викупами”, бо на шляху до коханої перешкод траплялось чимало. У домі молодої пару благословляли батьки, бабусі, дідусі та хрещені батьки молодої. Наречені мали вклонитися кожному тричі, поцілувати руки і хліб. Після цього пара і гості відправлялися на вінчання до церкви. Мати молодої посипала їх зерном, монетами та кропила свяченою водою.
Після повернення додому, молодят зустрічали батьки медом. Перед тим як сісти за стіл, подружжя разом з боярином, який тримав гільце, та старостою, який тримав коровай, тричі обходили весільний стіл. У залежності від регіональних особливостей, після вінчання молоді могли повертатися як до молодого, так і до молодої. За традицією, після повернення від шлюбу відбувався обід. Страви на святковому столі поділялись на холодні та гарячі. Найпоширенішою холодною закускою на Поділлі був холодець. Також до столу подавали голубці, тушковану капусту та мʼясо.
Найдраматичнішим моментом у весільному обряді було покривання молодої, адже вона прощалася із дівуванням та набувала статусу жінки. Часто покривання голови нареченої відбувалось у домі молодої. За традицією, цей обряд мали виконувати приданки або свекруха. Молодого саджали на стілець, клали йому на коліна вишиту подушку. У цей час молода танцювала зі старшим боярином, який лише з третього разу садив її на подушку, оскільки дівчина пручалася. Свекруха знімала з голови дівчини вінок і пов’язувала їй хустку. Наречена танцювала зі свекрухою, з усіма незаміжніми дівчатами, а потім з неодруженими хлопцями.
Після цього роздавали коровай. Староста розрізав коровай: верх віддав молодим, інше — гостям, а підошву — музикам. Але навіть після роздачі короваю подільське весілля не завершувалось. Молодих проводжали на першу шлюбну ніч, а гості продовжували веселитись. На другий день знову всі сходилися на поправини або “дурне” весілля. Серед веселих сусідів обиралися “дурний молодий” і “дурна молода”, причому роль нареченої виконував чоловік, а нареченого — жінка.
Весільні забобони
На півночі Хмельницької області весільні забобони завжди були дуже широко популярні, особливо у сільській місцевості. Поганим знаком вважалось, коли з тарілочки, яку тримає обрядовець, падає обручка. Це означає, що шлюб тріщатиме по швах. Весілля – це радісна мить для кожної людини, тому здавна вважалося, що в усіх, що допомагає готувати весілля, мають бути добрі думки, наміри. Наприклад, не можна було дарувати нареченим парні речі, щоб ця пара не розпалася. Одруження – це перехід в інший статус, тому нареченим важливо увійти в “нове життя”, одягнувшись у нове, з новими атрибутами, щоб забезпечити собі щасливе життя. За народними уявленнями, людина ніби помирає у дошлюбному житті й заново народжується у новій сім’ї. Молодята вірять і в те, що хто стане першим на рушник, той буде у сім’ї керувати. Нареченим у деяких сільських місцевостях Хмельниччини вплітали у вінок зубчик часнику, барвінок, а нареченому давали у кишеню щось металеве. Це робилось для того, щоб ніхто не зурочив молодят. Вирізнялися весільні заборони, повʼязані з простором персонажного плану. На весіллі не можна було проходити між молодими у перший весільний день, розривати їхні руки, розлучати пару після обряду вінчання, брати будь-що у молодої. Коли наречена з дружками йшла запрошувати рідних і близьких на весілля, то заборонялося проходити між її подругами. Коли ж у селі на один день припадало кілька весіль, то під час зустрічі обидві молоді закривали обличчя, щоб не бачити одна одну, інакше, як вважали, у них буде невдалий шлюб.